Відродження – новий етап світової культури. В цей час були закладені основи сучасної науки, високого рівня літератури і надзвичайно високий розквіт живопису. Саме живопис розкрив можливості в зображенні життєвих явищ, людських пристрастей та емоцій.
З особливою послідовністю нова культура з`явилась в італійських містах ХIV-ХVст. Коло впливу поширилося і охопило територію Італії, Франції, Іспанії, а також деяких нідерландських, прирейнських і південно-німецьких міст. Нові вимоги, що стояли перед мистецтвом проявились в його нових видах і жанрах. Італійське мистецтво епохи Відродження було грандіозним злетом в розвитку високої культури. В різних областях Італії утворилися місцеві школи живопису, що висунули художників, чиї творчі роботи були високо оцінені людством – Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Сандро Боттічеллі. З`явився новий критерій оцінок прекрасного і відчуття співрозмірності. В мистецтві особлива увага надається пластичній проробці форм і малюнка. Прагнення пізнати закономірність природи призводить до вивчення пропорцій людської фігури і анатомії. Особливо це розвивається у Флоренції, Мілані, Римі.
У Флоренції найкраще складаються початкові етапи мистецтва Відродження – “Золотий вік”. Отже, почнемо з Леонардо да Вінчі – одного з геніїв епохи італійського відродження. Народився він в родині нотаріуса у 1469 році у чудовому містечку Флоренція.
Лео був ще хлопчиком, коли батько звернув увагу на його малюнки і показав їх видатному художнику та учителю того часу Веррокіо. В його майстерні пройшло навчання да Вінчі і він став улюбленцем. Однак минув час і учень випередив вчителя і відтоді Веррокіо жодного разу не взяв до рук пензля. За перші 20 років своєї діяльності у Флоренції Леонардо виконав лише кілька малюнків і живописних робіт, а особливо найвидатнішу роботу у всьому світі – портрет жінки купця дель Джакондо Мона Лізи. Величність її полягає в прекрасно об`ємній фігурі на фоні ландшафту зі скелями та струмками, мінливими, невловимими, ніби реальними подіями її життя. В самому обличчі відчувається її воля і напруженість в розумному і проникливому погляді, що неначе невпинно стежить за глядачем і заворожує ледь помітною посмішкою. Від її обличчя неможливо відвести очей. Кожен, хто дивиться на неї бачить щось своє, співзвучне власному стану, настрою, відчуттю. У портреті Джаконди, Леонардо досягає ступеню узагальнення, яке показує красу та індивідуальність жінки того часу – епохи Ренесансу. Відтворюючи відчуття власної гідності, робота має повне право на самостійне духовне життя. Ця жінка має красу – м`який контур фігури, обличчя і рук, відтворений живий людський подих тіла, що сучасники кажуть ніби можна побачити як б`ється її пульс. Леонардо да Вінчі уособлює ідеал жінки в епоху Відродження, її багатогранність і пізнання людських можливостей.
В епоху Раннього Ренесансу (Чиквинченто) творив Сандро Боттічеллі – художник, якому довелось пережити складні перепетії духовності своєї епохи. Та на всіх етапах він залишився особистістю серед інших майстрів РР. Створені ним образи є втіленням жіночої і юної краси з витонченою чуттєвістю. Боттічеллі створив картини “Весна” і “Народження Венери”.
Антична і християнська міфологія для Сандро в цьому становленні рівнозначні, це найкращий період його творчості. В картині “Народження Венери” майстр зображає богиню кохання в оточенні німф, що з`являється із піни морської. Вона пливе в раковині, земфіри дмуть, направляючи її до землі, а зустрічає німфа, котра готова накинути на неї виткане квітками покривало. Все це в світлих, матових, зеленкуватих і світло-голубих тонах. У богині ідеальне жіноче тіло,але лице підлітка, непробуджене для життя з коротким затуманеним зором, чуттєвістю. Золоте волосся Венери, що ніжно прилягає до тіла, нагадує клубок змій. Ця асоціація надає драматичність, ніби передчуває руйнування пристрастей, які принесуть з собою на землю. Грішна і бездумна богиня Венера – блідно-золотиста квітка, що піднялася з морської глибини. Яка вона чудова!
Художнику вдалося знайти в обличчях, фігурах те щось миле і задумливе, разом з тим стривожене в мадоннах – група трьох грацій в картині “Весна”. Боттічеллі любив ці вагомі пози і довгі фігури,що ледве торкались землі. Легкі покривала на фігурах підкреслюють невагомість, об`єм і грацію. Це манера майстра, його трепетність і занепокоєння, любов до готики як істинного художника, що любив знаходити красу наколо. Дивна доля творчості Сандро Боттічеллі… Він помер в бідності і забутті, але перехід з однієї епохи в іншу виявився несподівано близьким як до минулого, так і до майбутнього.В ХIХст. повернуло початок його вторинної слави. Мистецтво Боттічеллі дійсно співзвучне зі світосприйняттям сучасників – Бодлера, Моне і Модельяні.
Два художники, два творця не піддаються порівнянню. Володіючи такими знаннями, вони створили шедеври в художньому виконанні, передаючи жіночу красу на століття.